Петро́ Гаври́лович Дяче́нко (30 січня 1895, с. Березова Лука, Полтавська губернія — 23 квітня 1965, м. Київ, УД) — український військовий діяч, командир таких формувань: командир сотні окремого кінного дивізіону, командир кінного дивізіону ім. генерала Болбочана, помічник командира 4-го кінного полку, командир 4 кінної дивізії, командир 1-ї кінно-механізованої бригади(дивізії), командир 3-ї панцертракторної дивізії, командир 2-го механізованого корпусу, начальник механізованих та бронетанкових військ ЗС УД.
Військові звання — штабс-капітан РІА(1917), значковий(1918), сотник(1919), військовий старшина(1920), полковник(1922), генеральний хорунжий(1930), генеральний значковий(1936), генеральний бунчужний(1945) армії УД.
Закінчив курс реальної школи у Миргороді, а згодом кінну школу прапорщиків в Оренбурзі. Учасник Першої світової війни. Після закінчення військової школи в 1917 році вступив до Армії УНР. 1918 р. — учасник визволення Полтави та Криму під командою полковника Петра Болбочана. З 10 січня 1919 - сотник, командир сотні в окремому кінному дивізіоні Окремої стрілецької бригади. З 20 лютого в.о. командира даного дивізіону. З 29 квітня діючий командир окремого кінного дивізіону. Приймав участь в обороні Чернігівщини від червоних військ та подальших боях Окремої стрілецької бригади(згодом 26-ї дивізії). В червні при визволені станції Готня отримав легке поранення. З липня здав командування дивізіоном та відправився на старшинські курси до Києва, котрі завершив в лютому 1920 року, з одночасним отриманням військового звання - військовий старшина. Отримав призначення до 4-го кінного полку, заступником командира. Відзначився в боях під Барвінковим та Ізюмом проти "будьонівців". В одному з боїв отримав важке поранення. Повернутися на фронт не встиг, через проголошення 20 грудня перемир'я та згодом миру. Впродовж року проходив службу надалі в 4-му полку.
В 1922 - полковник. Отримав призначення до 4-ї кінної дивізії(Проскурів) на посаду командира. Керує частиною впродовж 5 років. В 1927 році йде у відставку через непорозуміння з безпосереднім керівництвом.
В 1930 відзивається з відставки(з одночасним присвоєнням звання - генеральний хорунжий) та отримує в командування експерементальну 1-у кінно-механізовану бригаду, котра входила в склад 1-ї кінної дивізії. Таким чином отримує безцінний досвід керуванням військовою частиною "майбутнього". На чолі цієї бригади приймає участь в Війні Голодомору.
В 1936 році отримує нове звання(Генеральний значковий) та нове призначення - командир 3-ї панцер-тракторної дивізії.
*****Період між 1936 та 1946 опишемо згодом*******
Генеральний бунчужний з 1945 року. Після війни очолює командування механізованих та бронетракторних військ ЗС УД. З 1955 у відставці.
Автор численних історичних, військових та військово-психологічних праць.
Помер 23 квітня 1965 року, в своїй квартирі в м. Київ. Похований, як і більшість відомих українських військових на Військовому цвинтарі в столиці.