Непогану, впринципі, зав'язку запропонував
пан Мандрівник (
http://forum.milua.org/viewtopic.php?f=22&t=17027&start=60) - не скажу що ідеально, але нопрямок подобається:
Мандрівник написав:
1930-1933 роки
На Кубані (в даному тексті події на території поза Кубанню не освітлюються, крім необхідного мінімуму) восени 1930 року проводиться суцільна колективізація. Для тих, хто не вступає в колгосп, збільшують продовольчий податок, за недоїмку вилучають весь продовольчий запас. Починається голод.
В цей час Кубанський уряд в екзині проводить активну роботу по організації опору комуністам. Щоб задобрити «совєти», уряд Єфремова висилає уряд Кубанської Народної Республіки в екзині з країни. Кубанці оселяються ЧСР. Кубанські політики налагоджують контакт з генералом Шкуро. За таємного сприяння Гетьмана України Павла Скоропадського з території ЧСР посилаються емісари уряду кубанців у вигнанні до Кубані для інформації Адміністрації Гетьмана України про стан справ на Кубані і організації повстанських загонів. Закуповується в чехословацького уряду і приватних фірм через підставних осіб стрілецька зброя і організується її доставка на Кубань. Для цього орендується в Італії пароплав, на який вантажать закуплену зброю і транспорт йде в Чорне море. Біля чорноморського узбережжя Тамані зброю перевантажують на рибальські човни і переправляють на територію Тамані.
Але основний потік зброї (часів Громадянської війни) йде з України через Азовське море.
Восени 1932 року комуністи починають суцільне вилучення продовольства у селян на Кубані, на Дону, в Поволжі, в Північному Казахстані. Починаються голодні бунти. Радянський уряд придушує їх силою. На Кубані стихійно починається повстання.
Комуністи готові до цього. На Кубані зосереджені значні сили карателів. Передислоковані з внутрішніх військових округів мобільні частини. Зокрема, 4 кавдивізія до Білорусії, корпус Червоного козацтва Примакова і кавалерійський корпус імені Котовського, дислоковані на Ставропільщині і Кубані, передислокуються ближче до українського кордону. Організуються загони добровольців для проведення хлібозаготівель. Бійцям продзагонів видають зброю. Фактично відновлюється інститут частин особливого призначення (ЧОН).
Пограбовані комуністами козаки повстають не тільки на Кубані, але й на Дону. Окремі спалахи відбуваються в Білорусі, Поволжі, Північному Казахстані. На Далекому Сході гострота з колективізацією менша і там до крайніх меж не доходять.
Вздовж українського кордону з боку СРСР вводиться в прикордонних районах стан військового часу.
Повстання починається з незначного приводу і швидко поширюється на всю Кубань, захоплює значну частину земель Війська Донського. На Кубані і Дону фактично починається громадянська війна.
Західній громадськості про голод на Кубані першим повідомив митрополит Української Греко-Католицької Церкви Андрій Шептицький, провівши у жовтні 1932 році архієрейську літургію за голодуючих та закликавши небайдужих організувати допомогу.
Західні країни займають позицію невтручання. Це сприяє спробам радянському уряду по придушенню повсталих.
Ліга Націй займає позицію стороннього спостерігача.
Після зустрічі представників уряду Кубанської Крайової Ради у екзилі у вересні із Президентом Ліги Націй – Прем’єр-міністром та міністром закордонних справ Норвегії доктором Юганом Людвіґом Мувінклем, кубанську справу передали на розгляд Конгресу Європейських Націй (орган Ліги Націй, що формував її порядок денний) у Берні.
Протягом 16-19 грудня у засіданні Конгресу брали участь представники ККР: Балабас та Савицький. Тут відбувся перший конфлікт: Генеральний секретар Ліги Націй Жозеф Луї Анн Авеноль був проти розгляду питання Голодомору в Женеві, але Президент мав право внести на обговорення будь-яку тему на свій розсуд – він і скористався цим правом.
У західній пресі точилися словесні баталії навколо питань «є Голод?» чи «немає?». Першим, хто написав про Голод на Кубані та Дону, був валійський журналіст Ґарет Джоунз, згодом інший британець Малколм Маггеридж та американець Вільям Генрі Чемберлен, француз П’єр Берлен розповіли про факти замовчування Голодомору.
Проте найпопулярніші видання писали про відсутність Голоду: сумнозвісний лауреат Пулітцерівської премії 1932 р. Уолтер Дюранті («Нью-Йорк Таймс»), Луїс Фішер («Нейшн»), Вільям Резвік...
Вторили останнім і відомі громадсько-політичні та діячі культури, котрі відвідували Кубань і Донську область: екс-прем’єр Франції Едуар Ерріо, публіцист та письменник Анрі Барбюс. Серед них також були й відомі гуманісти світового рівня: Бернард Шоу навесні 1933 року казав, що його не хвилює доля країни, яку він не може знайти на карті, а Ромен Ролан обурився: «Я цього не хочу слухати, моїм обов’язком є поборювати ближче й більше лихо, я поборюю гітлеризм».
29 січня 1933 році у Женеві відбулося засідання Ліги Націй за участі 15 держав. Президент чотири рази брав слово, щоб переконати представників країн-учасниць у важливості допомоги Кубані. Проте вони були зацікавлені у співпраці з СРСР і відкидали допомогу голодуючим українцям, зважуючи на те, що СРСР не є членом Ліги Націй, і, таким чином, голод – це внутрішня проблема СРСР.
Наслідком голосування з питання надання допомоги Кубані став наступний розподіл голосів: «за» – чотири держави (Українська Держава, Ірландія, Італія, Німеччина), «проти» – 11 країн.
Керівництво Третього Райху визнавало Голодомор, проте не через плекання гуманістичних моральних принципів. Річ у тім, що Гітлер, нещодавно прийшовши до влади, намагався її укріпити, проводячи ідеологічну кампанію поширення нацизму, протиставляючи його комунізмові… звісно у чорно-білих тонах (згодом, в 1935 р., Пауль Йозеф Геббельс у промові «Комунізм без маски» назвав Голод 1932-1933 рр. штучно створеним).
Далі кубанську справу Мувінкель особисто передав Міжнародному Комітетові Червоного Хреста (професору Вернеру). Червоний Хрест просив дозволу у керівництва СРСР про надання допомоги голодуючим, але уряд СРСР заявив: голоду немає.
Світова спільнота відвернулася від відчайдушних спроб кубанських українців захистити своє право на фізичне життя. Більшість держав закрили очі на мільйони жертв сталінізму (за різними даними від 4-х до 6-ти мільйонів загиблих).
Мандрівник написав:
Тим часом війна на Кубані і Дону йшла на повну силу. Генерал Андрій Шкуро організовує групи добровольців, які засилаються на Кубань. Декілька членів уряду Кубанської Крайової Ради в екзині повертаються до Кубані і організовують Тимчасовий уряд Кубані
Для організації постачання повсталих кубанців блокується Таганрозька затока і вихід з Ростова-на-Дону в Азовське море. З підручних засобів: рибальських човнів, баркасів, тощо, встановлюється багаторядне мінне загородження (річкові міни «Рибка» таємно переправлені на кубанський берег з Криму).
Спроби України і особисто Гетьмана Павла Скоропадського привернути увагу міжнародної громадськості залишаються голосом волаючого в пустелі. Західні країни нічого не бажають знати про кубанський Голодомор. Україні, як члену Ліги Націй, рекомендовано не втручатися у внутрішні справи СРСР. Відкрите втручання в конфлікт може призвести до виключення з Ліги Націй. Парламент України ще не зважується протиставити Українську Державу світовій спільноті. Тим більше, що в світі розвивається криза, наприклад, в Північно-Американських Сполучених Штатах також відбуваються схожі події: марш Голодних, тощо. Тому український уряд може тільки провадити політику непрямих дій.
З добровольців Тимчасовим Кубанським урядом організуються Інтернаціональні бригади і батальйони. В одному з батальйонів з «червоними» воює Віктор Харченко, в майбутній війні з Радянським Союзом один з організаторів і керівників Сил Спеціального Призначення. Створюються перші підрозділи Кубанської Повстанської армії. Проголошується Кубанська Народна Республіка. Разом з кубанцями повстають деякі райони на Дону. Створюються донські частини, Кубанська Повстанська армія вступає на територію Дону для захисту населення.
Однак, перші успіхи не приносять перемоги. Після вдалого початку в керівництві починається розлад і перші успіхи не отримують розвитку. Радянська влада втримується в Ростові-на-Дону і Таганрозі. Річка Дон, яку «червоні» втримують у своїх руках, стає тією перепоною, що призводить до роз’єднання сил кубанців і донців. З територією Української Держави немає прямого сухопутного зв’язку, тільки через Азовське море.
«Червоні» швидко нарощують сили на півдні, вибивають з донських районів повсталих і починаються бої на території Кубанської Народної Республіки. Спалахують повстання в Білорусії, їх швидко придушує Червона армія. На території Кубані бої йдуть з перемінним успіхом, але сили нерівні і Червона армія разом з внутрішніми військами і чонівцями до весни 1934 року придушує повстання.
Кубанська Повстанська армія прикриває евакуацію населення Кубані і Дону до Криму.
Всього за осінь-зиму 1933 і весну 1934 року до України евакуювалося до чотирьох мільйонів осіб з Кубані і Дону. Український уряд провадить переговори з урядом СРСР про виїзд до України етнічних українців з Поволжя, Північного Казахстану, Далекого Сходу.
Всього Україна приймає до семи з половиною мільйонів осіб, записатися українцями хочуть і білоруси, і етнічні росіяни.
Відступаючи, Кубанська Повстанська армія залишає територію Кубані, але всі її бійці знають: «Ми повернемось!»